Семь Футов под Килем
Форма входа
 
Приветствуем тебя, корсар Юнга!

Гость, мы рады вас видеть. Пожалуйста зарегистрируйтесь или авторизуйтесь!
Логин:
Пароль:


Купить игры
 



Чат
 
500


Статистика
 
[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]

  • Страница 1 из 1
  • 1
Модератор форума: Black_Barty  
Форум » Все о пиратах » Статьи о пиратах » История пиратов в средневековом средиземноморье (XI-XIII вв (Конкурс статей по истории)
История пиратов в средневековом средиземноморье (XI-XIII вв
Black_BartyДата: Вторник, 30.01.2018, 18:09 | Сообщение # 1
Капитан I ранга
Группа: Капитан
Сообщений: 1614
Награды: 105
Репутация: 527
Статус: В открытом море
Размещаю статью по просьбе пользователя PauperMilitis.Позже статья будет переведена на русский язык.Далее текст автора.
* * *
Здравствуйте. Я написал статью об истории пиртатсва в средневековье, которая участвует в конкурсе статей по истории. Она опубликована на историческом сайте, на украинском языке, где будет учитываться количество просмотров статьи, статья, которая наберет больше всего просмотров, соответственно победит.
Хотелось бы создать отдельную тему на форуме, посвященную моей проблеме, со ссылкой на статью и просьбой просмотреть ее, таким образом поддержав статью именно о пиратстве.А уже после 5 февраля, пока будет продолжаться конкурс, я мог бы перевести статью на русский язык и опубликовать на вашем сайте, в той же или другой теме. Надеюсь на ваше понимание и помощь. piratealt
Ссылка на статью:
https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2018....7%D1%87
ФЕНОМЕН ПІРАТСТВА У СЕРЕДНЬОВІЧНОМУ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Ї (ХІ-ХІІІ СТ.).


Автор – Пилипів Тарас, студент V курсу історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Ця публікація бере участь у конкурсі статей з історії середньовіччя.

Протягом століть Середземне море було центром міжкультурних зв’язків Сходу і Заходу. Саме це море справедливо можна вважати колискою цивілізацій, місцем зародження основних світових релігій, котрі зумовили протистояння культур та народів у минулому та актуальні в сьогоденні. Зокрема піратство одне з тих явищ історичного минулого, яке користувалося посиленою увагою, з боку сучасників, і у наш час це явище набуває популярності завдяки використанню романтизованих образів піратів у кінематографі та художній літературі. Тому ми зараз спробуємоуточнити образ піратів і привідкрити одну із сторінок історії цього явища у Середні віки.

Піратство як феномен виникає практично одночасно із виникненням судноплавства. Ще давні греки словом «пейратес» називали чоловіків, що в пошуках пригод та здобичі відправлялись в далекі подорожі морем, що зазвичай супроводжувалось грабунком чужого узбережжя.[1]

Басейн Середземного моря (сучасність)

Тут слід зазначити, що з самого початку, піратство було суто прибережним розбоєм. Це пов’язано з повільним розвитком мореплавства й суднобудування. Через складні економічні умови й продовольчі кризи, протягом багатьох століть піратство вважалось корисним й почесним заняттям. Таке ставлення до піратства простежується ще в античні часи, доки в І ст. н.е. з ним не почали боротися римляни на державному рівні. Відомим є епізод із римським патрицієм, майбутнім диктатором, Юлієм Цезарем, котрий у 81 р. до н.е. потрапив у полон до кілікійських піратів й згодом, звільнившись, розправився з ними, з чого почалась активна боротьба з піратством як явищем.[2]

Так в різні часи у суспільстві до піратства ставились по різному, кому воно було вигідне й приносило доходи, ставились позитивно, кому приносило лише нещастя й розорення, а то і смерть, відповідно ненавиділи й боролись з ним. Так слід зазначити, що поряд з прибережним розбоєм, поширеним було й пограбування кораблів, що зазнали катастроф. Право на присвоєння товарів з розбитих кораблів було поширеним і в Середні віки й мало назву «берегового права»за яким речі із затопленого корабля ставали власністю барона, на чиїх землях сталася катастрофа.

Зображення морського бою з рукопису XI ст. Псевдо-Оппіана, що знаходиться у Венеційській бібліотеці

Однак основниммісцем діяльності піратів було море. Тут вони могли нападати на торгові та військові кораблі, грабувати їх, захоплювати полонених й вимагати викуп за них. В основному поширення морського розбою пов’язане із розвитком продуктивних сил та морської торгівлі.

Саме період ХІ-ХІІІ ст. слугує відновленню морської традиції у європейців та, відповідно, поширенню піратства в регіоні Середземномор’я. Боротьба за торгові ринки, котра велась між державами Середземного моря змушувала їх застосовувати військову силу для боротьби з конкурентами, відповідно, часто військові дії на морі мали розбійницький характер. Напади на ворожі торгові кораблі, прибережні міста були дуже вигідними, адже послаблювали супротивника та приносили значні прибутки. Тому часто правителі різних держав заохочували морських розбійників до нападів саме на своїх ворогів.
Цитата
Пірати здійснювали свої напади на торгові судна поодинці або, об’єднуючись у групи. Таким чином вони могли отримати великі прибутки, особливо, коли цей корабель повертався з подорожі із левантійськими (східними) товарами. Ведучи війни, різні держави могли брати до себе на службу таких піратів, де вони мали законне право на захоплення і грабіж ворожих кораблів, такий вид піратства мав назву «каперства».[3]

Каперами були приватні особи, які з дозволу верховної влади певної держави використовували збройне судно (також зване капером) з метою захоплювати торгові кораблі ворога, а в певних випадках – і нейтральних держав. Та ж назва застосовується до членів їх команд.

Спочатку припускалося, що приватна особа, що матеріально постраждала від іноземців, могла самочинно стягувати збитки з їхніх співвітчизників (що в середні віки отримало назву репресалії*).

Починаючи з XII ст., держави дозволяють приватним особам шукати собі відшкодування своїх збитків лише з особливого урядового дозволу (грамота на репресалії). Видача таких дозволів для дії на суші припинилася ще в середньовіччі, але з репресалій розвинулися каперські патенти (з фр. Lettredemarque, буквально грамота-відмітка), за допомогою яких уряди намагалися контролювати дії своїх підданих – приватних судновласників, які намагались під час війни між двома державами шкодити ворогові на морі, причому захоплена ними морська здобич переходила в їх повну власність. Однак дії таких каперів важко було контролювати й вже з кінця ХІІІ ст. видаються, зокрема в 1288 р арагонським королем Альфонсом ІІІ, статути з метою регламентації діяльності каперів.[4]

Реконструкція Рожерової карти аль-Ідрісі (1154) зробленої при дворі Рожера ІІ

Також слід зазначити, що існували й так звані прибережні пірати, що нападали на торгові кораблі з укриття, ми уже говорили, що в середньовіччі, морські мандрівники й торговці, намагались триматися узбережжя, щоб не збитися із шляху через відсутність належних приладів для визначення місцеперебування та деталізованих карт. Такі пірати плавали на легких гребних чи вітрильних кораблях й нападали на слабкі й малоозброєні торгові судна. Щоправда інколи вони могли нападати й на великі, добре озброєні судна, однак такі напади завжди були ризиковані. Успіх такого нападу гарантували раптовість і швидкість здійснення, команди були просто не готові до засідки й не встигали дати бій.[5]

Та все ж основним місцем діяльності піратів було відкрите море. Завдяки своїй тактиці, яка ґрунтувалась на швидкій та неочікуваній абордажній атаці. Основною ціллю піратів було, захопити корабель так, щоб мінімізувати власні людські втрати, та отримати цілу й неушкоджену здобич. Тому кораблі були добре оснащені, мали велику команду, що значно перевищувала команди своїх цілей – торгових суден. Бій з великими військовими кораблями був дуже невигідним, адже на таких суднах було мало здобичі, а також це загрожувало великими втратами екіпажу, пошкодженням корабля, а то і повною поразкою. Доля полонених піратів була дуже сумною, їх чекала страта або відправлення служити гребцем на ті ж військові галери. Тому пірати намагались уникати зіткнень з такими кораблями, що їм з успіхом вдавалось, через краще оснащення своїх кораблів. Вони були швидшими й маневренішими завдяки своїй конструкції.[6]

Христос коронує Рожера II. Мозаїка в церкві Марторана в Палермо

Піратські команди комплектувались вихідцями з різних верств суспільства. Морськими розбійники ставали люди, що в силу різних обставин були позбавлені можливості для існування, заробітку на прожиття іншим заняттям, або ж ті, кого через політичні, релігійні та інші причини були відкинуті суспільством. Серед піратів більшість складали т. зв. декласовані елементи*. Це були «джентльмени удачі», шукачі пригод, дезертири з флоту, безробітні, монахи-втікачі, збіднілі аристократи й злочинці. В окремих випадках до піратів приєднувались люди, котрих штовхнув на цей шлях певний соціальний протест, обурені несправедливістю чи з бажання особистої помсти. Їх об’єднувала розбійницька мораль, що опиралась на право сильнішого, а море найкраще підходило для реалізації даного принципу.

Хоч, як зазначалось, пірати могли діяти поодинці, але все ж найчастіше вони об’єднувались в невеликі, інколи й більші, відряди щоб з невеликим ризиком отримувати максимальні прибутки із захоплених кораблів. Так існують відомості що пірати об’єднувались у своєрідні товариства й союзи з ідеальним суспільним ладом на основі рівності та справедливості, що безсумнівно було неможливо втілити в життя, через утопічність таких оглядів. Однак такі товариства відносяться до більш пізнього періоду й нас цікавлять лише опосередковано.[7]

Точних відомостей про те, яким суспільним устроєм володіли пірати не залишилось, але за матеріалами, що дійшли до нас із різних піратських товариств, зокрема в Північному та Балтійському морях, можна припустити, що схожа організація у піратів була й в Середземному морі. Так піратам приписують те, що свою здобич вони ділили порівну між усіма членами екіпажу, що доволі сумнівно, через різницю в самій здобичі, а це могли бути: різні тканини, продукти харчування, напої, сировинні матеріали, продукти промисловості, зброя, а різні монети чи коштовні матеріали було важко захопити, адже купці, зазвичай усі кошти вкладали в товар.[8]

Маргаріт з Бриндізі. Гравірування

Зазвичай здобич, якою б вона не була, продавалась на нелегальних ринках та контрабандою. Половина виручки йшла в загальний фонд, з нього покривались витрати на купівлю нового оснащення для корабля, зброї й іншого спорядження. Також виплачувалась компенсація важкопораненим членам команди. Інша половина виручки розподілялась між членами екіпажу «рівними долями». Така «доля» однак залежала і від посади на судні й від часу перебування в команді, так новачки отримували лише половинну, капітан і штурман – подвійну.[9]
Цитата
Відомо, що на піратських суднах підтримувалась сувора дисципліна, що базувалась на авторитеті капітана. Командиром корабля, чи ескадри ставав, зазвичай, найбільш сміливий, жорстокий та вдалий з піратів. Він постійно повинен був підтверджувати ці якості, коли хотів і надалі залишатись лідером цих піратських ватаг. Це пов’язано з тим, що після будь-якої невдалої операції, такого капітана могли скинути з цього посту, а то і вбити, тому пірати повинні були боятися свого капітана, щоб беззастережно йому підкорятися. Так деякі піратські ватажки увійшли в історію, як цілком непересічні фігури, попри свої злочини. Про них складали пісні та розказували легенди. Такі люди часто ставали прикладом для наслідування для наступних поколінь шукачів пригод та легкої наживи.[10]

Попри жахливі вчинки піратів, а це грабунки, вбивства та злочини проти людства, пірати завжди були популярними серед народу. Так успіхи піратів на ворожих берегах прославлялися на батьківщині, а їхні перемоги возвеличувалися, тому часто траплялось, що військовий адмірал ставав піратом, на час війни, а пірат неочікувано перетворювався на національного* героя, про що, частково, ми й поговоримо далі.
Особливості морського розбою в Середземному морі.

Ми розглянемо лише загальні характеристики діяльності піратів і корсарів на Середземному морі, уникаючи деталей. Відверто нелегальне піратство з одного боку і «законна» діяльність корсарів (приватирів) під прикриттям ліцензій політичної влади – з іншого були властиві Середземномор’ю, як в епоху Хрестових походів, так і довго після їх завершення.

Жоден регіон або період часу не були вільні від піратів. Не було ні одного морського міста, держави або народу, чиї моряки не брали б участі в цьому ремеслі. Екіпажі піратських кораблів були інтернаціональні. Капітани їх борознили моря в пошуках тих, хто заплатить їм або дасть ліцензію на каперство. Національність їх не мала значення. Перед Четвертим хрестовим походом візантійські імператори видавали каперське свідоцтво західним піратам, вимагаючи від них дій як приватирів проти інших західноєвропейських корсарів, які промишляли в Егейському морі. Генуезці, пізанці, французи, навіть мусульмани, несли корсарську службу на користь Візантії в ХІІІ ст..[11]

Облога Фессалонік арабами під керівництвом Льва Триполітанського. Один з найбільших піратських набігів арабського флота в Егейське море під час царствування Льва VI

Не існувало чіткої межі між мирними купцями і піратами з одного боку, і між воїнами суверенів і корсарами з іншого. Так відомий італійський письменник епохи Відродження Джованні Боккаччо (1313-1375) розповів історію купця ЛандольфоРуфоло з Равелло, який, коли його торговий бізнес на Кіпрі зазнав невдачі, продав своє велике купецьке судно і купив «піратське суденце», забезпечив його неабиякою кількістю зброї, а так само і всім, що необхідно для подібного роду занять, і почав привласнювати чуже майно, головним чином, турецьке».[12]

Піратство і корсарство були невід’ємною частиною економічної системи того часу. Видаючи ліцензії, надаючи допомогу піратам, політична влади входила в частку піратської здобичі. Піратство і корсарство були такою ж невід’ємною небезпекою для мореплавців того часу, як і мінлива погода. Закони Венеції, Марселя, Пізи, і закони Єрусалимського королівства, включали втрату вантажу від піратів і корсарів в один список з втратою його від корабельної аварії, звільняючи власника від всіх зобов’язань перед своїм Коммендаторе, який забезпечував його капіталом для подорожі.

Нерідко пірати і приватири використовували релігійний чинник у своєму ремеслі. Проте пірати-християни поряд з мусульманами не соромлячись грабували своїх політичних і економічних суперників і конкурентів єдиновірців. Звичайно ж справжні пірати не вникали в релігійну приналежність своїх жертв, але вони становили меншість серед побратимів за ремеслом. Основну частину розбійників з великої морської дороги складали все ж корсари, приватири, що мали ліцензії від своїх правителів, в яких чітко визначалася мета їх діяльності і як правило, релігійна приналежність противника.

Як уже зазначалось, під час воєн багато піратів ставали каперами. Каперство було санкціонованою державою формою піратства. У Середні віки часто неможливо відокремити військові дії на морі від звичайного піратства. Часто самі королі споряджали військові ескадри для грабежу ворожих кораблів та нападів на узбережжя. Також цілі народи могли займатись піратством, адже для них це було традиційним заняттям. Тому ми детальніше розглянемо цей аспект історії піратства в Середньовіччі.

З середини ІХ ст. і до початку Хрестових походів, народом який вселяв жах в усіх християнських жителів узбережжя Західного та Східного Середземномор’я своїми грабіжницькими та піратськими нападами, був народ під збірною назвою «араби». З VII ст. починаються великі завоювання арабів, вони змогли в короткі терміни із Аравійського півострова поширити свою владу та вплив на Близький Схід, Північну Африку і аж до Іспанії.

Піратский флот сарацинів направляется до Криту. З рукопису Іоанна Скіліци

Слід зазначити, що араби, ще до початку своїх завоювань, були знайомі з морем і плавали протягом багатьох століть в басейні Індійського океану з використанням індійських типів кораблів. Однак після захоплення Сирії та Єгипту араби зіткнулись із потребою вести війну із флотом Візантійської імперії, тому вони запозичують візантійські особливості кораблебудування, й починають використовувати такі ж типи кораблів і тактику ведення боїв як і християни. Так араби зуміли завдати першої важкої поразки візантійському флоту в 655 р. поблизу південно-західного узбережжя Малої Азії, що увійшло в історії як «Битва щогл». Наступним успіхом арабів стало завоювання Карфагену і створенням великої морської бази в Тунісі. Це дало можливість арабам продовжити свої завоювання уже із підтримкою флоту. Завдяки йому вони вторгаються на Піренейський півострів у 711 р., захоплюють важливі, із стратегічної точки зору острови, а саме: Сицилію (частково вже в 870 р., а повністю в 965 р.), Мальту (870 р.), Сардинію (1015 р.), Корсику (850 р.), Крит (825 р.).[13]

На захоплених територіях араби створювали свої військово-морські бази й здійснювали піратські операції на морі. Так починається тривалий період розбійництва як в морі так, і на узбережжі. Арабські пірати були настільки сильними, що грабували навіть великі міста й порти, зокрема від них постраждали: Арль, Генуя, Марсель й навіть Рим та інші. Це призвело до відродження піратства, що було одним із аспектів боротьби двох світів, котрі зіткнулися на цьому «внутрішньому» морі, – християнського і мусульманського.[14]

Цитата
Успіхи арабів можна пояснити їхньою гнучкою політикою по відношенню до завойованих народів, адже вони їх швидко асимілювали та перебирали наукові досягнення. Поєднання східних і західних культурних і наукових здобутків дало можливість арабам нав’язати конкурентну боротьбу на морі Візантійські імперії й навіть, принаймні на деякий час, встановити своє панування в регіоні.
Однак у них в ХІ-ХІІ ст. з’являється новий конкурент – це нормани. Перші спроби проникнути в Середземне море вони робили вже в ІХ ст., однак через незвичні кліматичні й природні умови вони не змогли тут закріпитись. Також, зіткнувшись із мусульманськими мореплавцями, котрі завдали їм декілька поразок, вікінги відмовились від морських походів у Середземне море, а завоювали його сушею.

З ХІ ст. Сицилія та Південна Італія опиняється під владою норманів, котрих прикликали італійці на допомогу в боротьбі проти візантійців та арабів. Нормани допомогли їм, але згодом самі захопили владу й так почався період їх домінування у цьому регіоні.[15]

В 1091 р. під проводом Роже де Отвіля, сина Танкреда де Отвіля, нормандського барона, нормани повністю захоплюють Сицилію, вибиваючи звідти арабів. Так його племінник БоемундТарентський брав участь в І Хрестовому поході, а вже його син Рожер ІІ, об’єднав Сицилію та Південну Італію в одну державу й в 1130 р. коронувався з рук папи Григорія ІХ.

Під час свого правління (1130-1154) Рожер ІІ зумів створити свій флот, під командуванням блискучого адмірала Георгія Антіохійського, котрий незабаром став, незважаючи на протистояння італійських морських республік, господарем на Середземному морі. Він завоював Мальту і узбережжя Північної Африки від Тріполі до Тунісу, також робив піратські рейди навіть на Константинополь, а також на Коринф, Фіви та інші міста й порти імперії.[16]

Захоплення і підкорення узбережжя Північної Африки, зокрема важливого порту Махдія, звідки тривалий час арабські пірати робили свої експедиції в Прованс і Лігурію, нормани супроводжували грабежами, підпалами, захопленням рабів, знатних осіб з метою отримання викупу за них, тобто поводили себе як справжні пірати.

Сицилійське королівство норманів

Панування Роже ІІ над Північною Африкою тривало всього 11 років, з 1248 р. по 1260 р., однак численні дрібні мусульманські королівства протягом століття сплачували норманам данину, щоб мати можливість вільно плавати по морю. Навіть коли сицилійська корона в 1266 р. перейде до Карла Анжуйського, брата французького короля Людовика ІХ Святого (1226-1270), сицилійці не перестануть грабувати туніські порти і збирати данину.[17]

В східній частині Середземного моря ситуація була не кращою, так з послабленням Візантії, а особливо після захоплення Константинополя під час ІV Хрестового походу (1204), всі її моряки втратили можливість легального заробітку і були змушені зайнятися піратством. Ці морські розбійники використовували як бази віддалені місця, які були недосяжні для патрулів венеційців. В результаті води в східній частині Середземного моря знову перетворилися на «мисливські угіддя» піратів. Політика деяких малих держав, де покоління землевласників бачило в піратстві більше джерело доходу, ніж перешкоду торгівлі, стала підтримувати піратство.[18]

Одним з найбільш успішних піратів того часу був Маргаріт з Бріндізі (1149-1197), італійський лицар, який отримав прізвисько «Новий Нептун». Він почав свою кар’єру в Паганіні як пірат, потім став капером Сицилії і поступово піднявся до гранд-адмірала Сицилії. У 1185 р. він захопив острови, що належали Візантії, проголосив себе графом і перетворив острови на піратську базу, пояснюючи це своєю підтримкою Сицилії. Діючи в інтересах Сицилії, він дістався до Святої землі, але змушений був повернутися до Адріатичного моря й надалі діяв лише там.

Кінець XIII ст. також відзначений бурхливою активністю піратів у грецьких морях. Візантійський імператор Михайло VIII Палеолог (1224-1285) у 1261 р. відбив Константинополь у італійців, але не мав достатньо коштів на відновлення флоту і вдався до найму капітанів, більшість з яких були ватажками піратських угруповань. Під прапором Візантії вони нападали на венеційські і генуезькі судна і знищували їх.[19]

Як ми побачили, Середземне море в період ХІ-ХІІІ ст. було ареною боротьби різного роду піратів. Підтримувані тими чи іншими державами, пірати вели боротьбу за домінування в регіоні. Так домінуванню арабів-мусульман, на певний час, до османських завоювань, коли мусульмани знову наводнюють узбережжя Середземного моря, поклали край нормани, а з ними, у свою чергу конкурували вихідці із Візантійської імперії. Таким чином, в період Хрестових походів, Середземне море знову стає центром діяльності морських розбійників, що спричинено розвитком продуктивних сил, пожвавленням міжнародної торгівлі, відновленням давніх традицій мореплавання та кораблебудування.

Отже, феномен піратства зародився одночасно із виникненням судноплавства. Піратство мало різні форми, спочатку це був суто прибережний розбій, згодом він вийшов у відкрите море. У Середні віки зародився й такий вид піратства, як каперство – наймання піратів на службу державі. Це пов’язано із боротьбою різних держав за домінування на морі, тому часто піратство мало чим відрізнялось від офіційних військових дій. Попри ареол романтичності, «джентльменів удачі», пірати були звичайними злочинцями, адже ставали піратами переважно бунтарі, кримінальні злочинці чи просто безробітні люди. Однак в усі часи, зокрема і в сучасному суспільстві, піратство було популярним ремеслом й навіть возвеличувалось поетами та письменниками, що робить його унікальним феноменом в історії.

[1]Нойркирхен Х. Пираты.Морскойразбой на всех морях / Х. Нойкирхен, – С. 14.

[2]Маховський Я. Историяморскогопиратства / Я. Маховский. –С. 11-16.

[3]Нойркирхен Х. Пираты. / Х . Нойкирхен. – С. 16.

* Репресалії (від лат. repressalial — утримувати, зупиняти) — дипломатичний термін, вид міжнародно-правових санкцій, це односторонні примусові заходи, що застосовуються однією державою у відповідь на неправомірні дії іншої з метою примусити припинити їх і прийняти запропоновані вимоги.

[4]Нойркирхен Х. Пираты. / Х . Нойкирхен. – С. 23.

[5] Там само: С. 19.

[6]Нойркирхен Х. Пираты. / Х . Нойкирхен. –С. 18-19.

[7] Там само: С. 16-17.

* Декласовані елементи – люди, що прагнуть отримати соціальний статус, стати благополучними, але не за допомогою праці, а паразитуючи в суспільстві.

[8]Дживелегов А. Торговля на Западе в средниевека / А. К. Дживелегов, – С. 98-101.

[9]Нойркирхен Х. Пираты. / Х . Нойкирхен. – С. 17-18.

[10] Там само С. 19-20.

*Термін «національний», для даного періоду, суто умовний, адже нації в сучасному розумінні виникли лише в ХІХ ст., тут мається на увазі жителів тієї держави, за котру воював той чи інший пірат.

[11]Купцы и корсарыСредиземноморья [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://galea-galley.livejournal.com/91275.html

[12] Боккаччо Дж. Декамерон, Т. II.4 / Джованні Боккаччо, – Москва: Художественнаялитература, 1987. – С. 80

[13]Archibald R. Lewis, Timothy J. Runyan. Europeannavalandmaritimehistory, 300-1500-Indiana: UniversityPress, 1985. – С. 41-43.

[14]Блон Ж. Великий час океанов: Средиземное море. / Ж. Блон – Москва: Мысль, 1982. – С. 41.

[15]Норвич Д. Срединное море. ИсторияСредиземноморья / Д. Норвич. – С.183-188.

[16] Там само:С. 185-186.

[17]Блон Ж. Великий час океанов. / Ж. Блон. – С. 45-46.

[18]Констам Э. Пираты. Всеобщаяистория от Античности до наших дней. / Э. Констам, –С. 40-42.

[19] Там само: С. 41-43.

Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями прошу звертатись до – Дмитро Димидюк
e-mail – dymydyuk_da@ukr.net


Aquila non captat muscas
PauperMilitisДата: Вторник, 30.01.2018, 19:34 | Сообщение # 2
Пороховая обезьяна
Группа: Пират
Сообщений: 1
Награды: 0
Репутация: 0
Статус: В открытом море
Спасибо большое. Народ, кому не сложно, пройдите по ссылке, чтобы засчитался просмотр и я мог претендовать на победу и впоследствии опубликовать свою статью. piratealt
Форум » Все о пиратах » Статьи о пиратах » История пиратов в средневековом средиземноморье (XI-XIII вв (Конкурс статей по истории)
  • Страница 1 из 1
  • 1
Поиск:

Copyright Pirates-Life.Ru © 2008-2018


Семь Футов под Килем - Бухта Корсаров и Пиратов!